Тема Резонатори та їх вплив на окрасу тембру голосу.

Мета Проаналізувати вплив резонаторів на якість звучання голосу.

 Людський голос можна порівняти з музичним інструментом. На цьому “інструменті”

виконується стільки прекрасної музики. Людьми створено безліч інструментів, але вони

рукотворні, а людський голос – перший “музичний інструмент” на Землі і цей інструмент

нерукотворний.

Людський голос, як “інструмент” відрізняється від інших музичних інструментів. По-

перше, це матеріали, з яких він побудований: з живих тканин, які знаходяться у постійному

русі. Це створює проблеми, яких не мають виконавці на інших інструментах. Головний

недолік співаків-початківців – невміння скоординувати рух м’язів, пов’язаних з

голосоутворенням.

По-друге, людський голос виконує дві функції: виконання музики і виконання мовних

звуків. Інші інструменти з проблемою слова не стикаються. У співаків-початківців

складність полягає в тому, що часто мовна функція не співпадає з музично-вокальною.

По-третє, будь-який музичний інструмент будується майстрами за певними

розрахунками, і грають на ньому тільки після його виготовлення і настроювання. Співакам

же доводиться і “будувати” свій голос і вчитися грати на ньому одночасно, а про точні

розрахунки мова йти не може взагалі.

По-четверте, інструмент, в основному, невидимий.

В усіх інструментів є частини, що несуть однакові функції: джерело звуку,

резонатори, джерело енергії (у струнних – струни, корпус, смичок, у духових – тростини,

корпус, губи і дихальний апарат виконавця). Все це є і в людському голосі, тільки побачити

це ми не можемо, але можемо дізнатися, (вивчивши анатомію), відчути, усвідомити і

почути.

Завдання співака можна сформулювати так: “добудувати природний “інструмент” і

навчитися грати на ньому”.

При самих кращих природних даних голос вимагає вироблення міцних професійних

вокальних навичок. М. Глінка писав, що голоси від природи недосконалі і вимагають

обробки. Є афоризм: “ремесло є підніжжям до мистецтва”. У будь-якому мистецтві

реміснича техніка слугує базою, на якій розквітає творчість, і навчання співу – не

виключення. Всякий, хто ознайомлений з біографіями відомих виконавців знає, якою

щоденною, копіткою роботою наповнено їх життя. Хоча наполеглива праця – це тільки

один зі складових елементів кінцевого результату. Важливими є ще багато інших

Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова

276

складових. Одним із найважливіших чинників для педагогіки є те, що розвиток музичності

того, хто навчається, повинен передувати розвитку вокальної техніки. Викладач (учитель)

повинен будувати техніку студента (учня) на музичному матеріалі, який буде доступний

його розумінню [3].

Складність навчання співака в тому, що йому доводиться і будувати свій

“інструмент”, і грати на ньому одночасно. Вироблення правильних співочих стереотипів

відбувається в процесі спеціального систематичного, багаторічного навчання. Руйнування

старих стереотипів і заміна їх новими – дуже складна робота для нервової системи. Тому

відсутність відволікаючих моментів, повна зосередженість на заняттях – найважливіша

умова плідного вироблення навичок.

Починаючи навчання на будь-якому інструменті, ми вивчаємо його будову. Почнемо

це ознайомлення з запитання: “Як правильно “поставити” наш інструмент?”. І тут

безпосередньо стає наступне запитання: “Що таке хороша постава і чи важлива вона для

звукоутворення?”.

Правильна постава – це найважливіший чинник, що визначає стан вашої спини.

Погана постава веде часто до необоротних дегенеративних змін кісток і суглобів хребта,

викликає м’язовий дисбаланс і напругу, провисання або перенапруження м’язових зв’язок,

що призводить до болю в спині. А оскільки наше тіло – наш “інструмент”, то чи може,

наприклад, скрипка добре звучати, якщо скривити її корпус? Відповідь очевидна.

Хочеться привести витяги з книги Л. Дмітрієва “Основи вокальної методики”:

“Питання про положення корпусу при співі слід розглядати з двох сторін, а саме: з погляду

естетичної і з погляду впливу пози на голосоутворення. Поза співака повинна бути

природною, невимушеною, такою, що виключає всякі затиски всередині, а тим більше,

судомно зведені руки, стислі кулаки тощо, зайві супутні рухи, які відволікають увагу і

заважають роботі [1].

З погляду впливу на фонацию, це питання також має дуже велике значення.

Положення корпусу не визначає характеру голосоутворення, проте поза, при якій черевний

прес натягнутий і грудна клітка знаходиться у вільному, розгорненому стані, може

вважатися якнайкращою для роботи. Вільний, але активний стан корпусу мобілізує м’язи

на виконання фонаційного завдання. Увага до пози, до установки корпусу створює ту

м’язову “підібраність”, яка необхідна для успішного здійснення такої складної функції, як

співоча. Особливо це важливо в перші роки навчання, коли формуються співочі навички.

Якщо м’язи розслаблені, поза млява, пасивна – важко розраховувати на швидкий розвиток

потрібних навичок. М’язова зібраність одночасно мобілізує і нервову систему. А ми

знаємо, що саме в нервовій системі і встановлюються рефлекси, ті навички, які необхідно

прищепити студенту (учневі). Будь-який спортсмен, наприклад, гімнаст, ніколи не почне

вправ, не підійшовши до снаряда гімнастичним кроком і не зробивши стійки “струнко”. Ці

підготовчі моменти відіграють істотну роль у виконанні подальшої функції.

М’язова дисципліна загострює увагу, піднімає тонус нервової системи, створює стан

готовності, аналогічний передстартовому стану спортсменів. Не можна починати співати

без попередньої підготовки.

З цієї точки зору важливе і положення голови. Співак, який задирає голову або

опускає її до грудей, а ще гірше, який нахиляє її на бік, справляє неприємне враження.

Високо піднята голова веде до напруги передніх м’язів шиї і сковує гортань. Дуже низько

нахилена голова заважає також звукоутворенню, оскільки впливає на положення гортані.

Голову необхідно тримати рівно.

Слід звернути увагу і на мускулатуру обличчя. Не повинно бути напруги, гримас.

Вільне обличчя, вільний рот, м’яке підборіддя – необхідні умови правильного

голосоутворення”.

Тепер прослідкуємо як відбувається процес дихання у повсякденному житті, так зване

“життєве дихання”. Щоб у цьому розібратися, візьмемо анатомічний атлас і подивимося,

ВИПУСК 53’2016 Серія 5. Педагогічні науки: реалії та перспективи

277

що таке діафрагма і де вона знаходиться.

Діафрагма – це м’язово-сухожильна перегородка, що відокремлює грудну порожнину

від черевної. Якщо представити процес дихання схематично і дуже спрощено, то під час

вдиху діафрагма опускається вниз, повітря наповнює легені, а під час видиху діафрагма

піднімається вгору, відповідно, повітря виходить з легенів. Так діафрагма працює,

починаючи від моменту народження, коли людина зробила перший вдих, і до смерті.

Образно діафрагму на вдиху можна порівняти з перевернутою відкритою

парасолькою, а на видиху – з глибокою перевернутою тарілкою або шляпкою гриба.

Рух діафрагми безпосередньо відчути не можна. За її роботу відповідає вегетативна

нервова система, завдяки роботі якої ми не відчуваємо, як ростуть нігті і волосся, і як

діафрагма рухається вгору і вниз, і так далі. Тільки по непрямих ознаках ми можемо

проконтролювати, чи добре опущена діафрагма. Одна з ознак: якщо при вдиху живіт

випнувся – діафрагма опущена.

Розглянемо тепер, яким повинні бути вдих і видих при співі. Тип дихання також

важливий для нас. У старій італійській школі – 12-18 ст. – диханню приділялася велика

увага і використовувалося в основному грудне дихання. Стародавній спів швидше

відповідав у нашому сучасному розумінні камерному, ніж оперному. У 18 ст., у період

розквіту колоратури, відношення до питання дихання ускладнюється. Починаючи з 19 ст.

тип дихання стає нижчим, основною причиною переходу з’явився інший характер голосу,

інші вимоги, що ставляться до співаків. Велика “опора звуку на дихання” дозволила

співакам користуватися прикритим звуком і отримувати потужне звучання.

Розрізняють різні типи дихання: ключичне дихання можна визначити, якщо при

вдиху у людини піднімаються плечі. При такому типі дихання легені наповнюються

приблизно на 1/3 повітрям. Фізіологічно це некорисно, оскільки в легенях відбувається

застій повітря і це провокує легеневі захворювання, та й для співу 1/3 повітря – замало; при

типі дихання реберно-діафрагматичному, назва говорить сама за себе, легені повністю

наповнюються повітрям. У фоніатрії цей тип дихання називається гіпервентиляційним,

оскільки кров активно збагачується киснем, завдяки чому відбувається активна вентиляція,

тому у початківців таке дихання може спочатку викликати запаморочення голови.

Перевірте, як ви дихаєте: для цього покладіть руку на живіт і вдихніть, якщо живіт не

рухається, означає дихання у вас не те, що нам потрібне. Якщо відразу не вийде вдихнути

правильно, краще продовжити навчатися лежачи, так ви зможете концентруватися на

потрібній вам групі м’язів. На живіт покладіть важкий предмет і вдихніть швидко,

піднімаючи предмет животом. Вдих короткий і швидкий, видих повільний, тонкою цівкою

через рот. Зробіть так кілька разів, якщо запаморочиться голова, припиніть. Добре

повторювати цю вправу кілька разів у день, потім пробувати стоячи, і через деякий час ви

зможете спокійно дихати так як у житті. Запам’ятайте: головне – якість, а не кількість. Як і

в усьому, що стосується занять вокалом.

З’ясуємо, яким повинні бути вдих і видих при співі. Ми дихаємо, але чи придатне це

дихання для співу? – Ні. Чому? Спів – це активний процес, і чи можуть м’язи бути

розслаблені? Нам необхідний хороший тонус м’язів і оптимальна кількість повітря.

Пошукаємо... Вдихнемо поволі і глибоко... Захотілося відразу видихнути? – Це перебір

повітря. Зробимо “вдих короткий, як переляк” і замремо. І м’язи активні, і повітря – не

більше і не менше, ніж треба.

Тепер подумаємо – завдання співака повітря видувати чи зберігати? Ми зацікавлені в

тому, щоб на одному диханні проспівати якомога більше слів, значить – зберігати.

Хотілося б так само зазначити, що завдання співака, коли ми говоримо про роботу

дихання, полягає не в тому, щоб кудись впустити або випустити, або направити повітря, а в

тому, щоб це повітря утримати. Тому що не рух повітря, а саме повітря слугує носієм

звукових коливань. Те повітря, яке всередині нас, те повітряне середовище вбирає в себе ті

вібрації, які народилися всередині нас.

Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова

278

Отже, вдих короткий, як переляк і обов’язково тихий, (на кліросі нікому не принесе

задоволення, якщо хор навіть з 5 осіб сопітиме і “хакатиме” на кожній фразі, тому –

“хакерам” кліросів – бій без пощади з перших уроків), потім затримка, і фонація на видиху.

Ще з давніх часів було відоме правило: “співати на вдиху”, і лише в 20 ст. воно

знайшло наукове обгрунтування. Пригадаєте схему життєвого дихання: вдих – діафрагма

опустилася, видих – піднялася вгору.

Що повинен робити співак, щоб повітря зберігати й економно витрачати? Досліди

лікарів-фоніаторів, зафіксовані на рентгенівську плівку, показали, що у багатьох

знаменитих співаків у процесі звучання (фонації) діафрагма залишається у положенні

вдиху. Парадокс? Так це дихання і назвали – парадоксальне.

Спершу з’ясуємо, що робити з діафрагмою. Є декілька способів, як відчути тиск на

неї. Вкажемо деякі з них.

Фонетичний метод: слід вимовити із зусиллям звуки “ч”, “к”, “з”, “ж”, “т” – ви

відчуєте напругу по всьому периметру діафрагми.

Користуючись образним методом, можна уявити собі, що ви напружуєтесь, або

картину: човник пливе по озеру. Жердиною ми впираємося в дно (це діафрагма) і

відштовхуємося, а човник (кадик) – пливе, ковзає вперед.

Це допоможе навчитися синхронності в різноспрямованих м’язових зусиллях у співі.

Тепер вибирайте будь-який уподобаний вам метод і вправу та спробуємо зробити

повністю: вдих – затримка – тиск на діафрагму.

І проспіваємо на одній ноті звук на будь-якій зручній голосній. Прагніть стежити за

стійкою, вдихом (рука лежить на животі, як барометр, на випадок якщо вдих буде

неправильним) і діафрагмою.

Іноді ми задумаємося, чому в храмах, особливо стародавніх, така хороша акустика і

звук знаходить політність, стереоефект, а в приміщеннях з плоскою стелею всього цього

немає і звук моно? Весь секрет у куполі і ще деяких пристосуваннях старих майстрів. Наш

голосовий “інструмент” ми також можемо порівняти з храмом. Для красивого звучання

можемо і ми зробити у себе в “інструменті” купол.

Для цього нам знадобиться дзеркало. Подивимося, як побудована наша ротова

порожнина: язик, тверде і м’яке ньобо з рухомим язичком (ньобна фіранка). Позіхніть або

уявіть, що взяли в рот гарячу картоплину. Ось і потрібний нам купол, тільки необхідно

навчитися правильно його “вибудовувати”. У храмах допомагають створювати стереоефект

порожні глиняні горщики, вмуровані у стіни. У нашому “інструменті” також є резонатори.

Під резонаторами в акустиці розуміємо об’єм повітря, обмежений пружними

стінками, в яких є вихідний отвір. Характерна властивість резонатора – його відзвучування,

резонування на звук певної висоти, що співпадає з його власним тоном або його

обертонами. Чим менші розміри резонатора, тим вищий власний його тон, на який він

відзвучує. З погляду акустичних уявлень, у повітроносних шляхах знаходяться численні

порожнини, трубки, канали, наповнені повітрям і достатньо пружні стінки, що сприяють

появі резонансу.

Від відчуття резонування звуку в голові і грудях відповідно отримали свою назву

резонатори голосу – головний і грудний, а за способом дії вони поділяються на рухомі і

нерухомі. Голос вважається добре поставленим, коли він на всьому інтервалі діапазону

забарвлюється грудним і головним резонуванням одночасно.

Головні резонатори – це ротоглоткова порожнина і порожнина носа з придатковими

пазухами. Грудними резонаторами вважаються грудна клітка, трахеальні трубки і бронхи.

Ротоглоткова порожнина є єдиним рухомим резонатором, тобто який довільно

змінюється. Решта резонаторів – грудні і лицьова частина з придатковими пазухами –

називаються нерухомими.

При співі резонування проявляє себе в досить виразних вібраціях. У багатьох співаків

вони з’являються в області лицьової частини голови, яка прикривається маскарадною

ВИПУСК 53’2016 Серія 5. Педагогічні науки: реалії та перспективи

279

маскою (звідси і вираз – співати в “маску”), і в області грудної клітки. При хорошому

головному резонуванні голос звучить яскраво, дзвінко, металево. При грудному –

насичено, “оксамитово”.

При особливо вдало взятих нотах співак іноді відчуває такі сильні вібрації в області

лицьової частини голови, що у нього виникає запаморочення.

Область вібрації не буває постійною впродовж усього діапазону голосу, це залежить

від характеру голосу і ділянки діапазону.

Головний резонатор – найважливіший індикатор правильного співочого звучання.

На розвиток резонаторних відчуттів слід звернути найпильнішу увагу. Не всі відразу

відчувають їх, тому є прийоми, що допомагають знайти ці відчуття.

Щоб отримати яскравий красивий тембр і рівний звук важливо знайти правильне

положення щік. А це означає – положення щік в екстремальній ситуації (коли ми

посміхаємося, сміємося, регочемо, звемо, ридаємо, лаємося). В усіх цих ситуаціях м’язи

обличчя виконують однакову роботу. І це єдине для різних емоційних станів положення

м’язів є якраз те вигідне положення нашого голосового інструменту, при якому виходить

найяскравіше звучання. Його треба шукати через слух, слухаючи самого себе і

запам’ятовуючи, як отримуються найбільш красиві звуки.

Спробуйте відчути вібраційні коливання в лицьовій частині голови, у “масці”.

Перший прийом пов’язаний зі співом на дзвінкі приголосні “м” і “н” (“мукання” і

“ниття”). Коли рот закритий і звук йде через носові ходи, це призводить до сильного струсу

стінок порожнин верхнього резонатора навіть у тому випадку, коли високі частоти

виражені слабо.

Другий прийом – це використання у співі голосного звуку “і”. Форманти цього

голосного складають 400-3000 Гц, тобто у чисто вимовленому звуці “і” завжди є група

посилених обертонів порядку 3000 Гц, на які і відповідає верхній резонатор. За допомогою

голосного “і” ми легше викличемо явище головного резонування, якщо порівняти цей звук

з іншими голосними, що не мають у своєму спектрі високочастотних формант.

Форманта (від лат. forma – форма, будова, структура):

1. Група обертонів, наявність яких визначає темброве забарвлення якості звучання

співочого голосу або музичного інструменту, а також розбірливість вокальної мови.

2. В акустичному плані – зони (піки) найбільших енергій у лінійному спектрі звуку

співочого голосу або музичного інструменту [6].

Ці прийоми допоможуть зрозуміти, якого відчуття слід досягати під час співу.

Грудне резонування, тобто відчуття вібрацій в області грудної клітки, супроводжує

все голосоутворення впродовж півтори октави діапазону чоловічого голосу і в нижній і

центральній ділянках жіночого. Резонаторами в акустичному розумінні тут можуть бути

трахея і крупні бронхи – повітряні порожнини – трубки, які є в грудній клітці. Дійсний

резонанс розвивається в цій системі трубок, які мають відносно велику довжину, і

резонують на низькі тони. Так, трахея, довжина якої близько 15 см, повинна резонувати на

частоту приблизно 500 Гц. Саме ця частота додає голосу округлість, оксамитість, грудний

колорит. Резонаторні відчуття у грудній клітці можна відчути, приклавши руку до грудей

при співі низьких нот. Грудне резонування посилюється при співі у нижньому регістрі. По

резонансу грудей співак орієнтується в якості фонації, резонування полегшує роботу

голосових складок. При одночасному відзвучуванні головного і грудного резонаторів

голосові складки коливаються за змішаним типом, що дозволяє співати весь діапазон, не

відчуваючи регістрової ломки, рівним звуком. Для співака грудне і головне резонування

слугує індикатором правильності співочого звуку, тому звернете на ці відчуття особливу

увагу. Чим тонше ви зможете диференціювати свої резонаторні відчуття, тим точніше

зможете управляти роботою голосового апарату. Слід пам’ятати, що грудне і головне

резонування є наслідком правильно організованого звуку, а не його причина.

Важливо не забувати, що при захопленні тільки головним або грудним резонуванням

Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова

280

голос може деградувати. Перевага головного резонування може призвести до затиску

голосу, звук стає неповноцінним. Зловживання грудним резонуванням обтяжує голос,

робить помітним регістрові переходи, утрудняє рух вгору, є загроза похитування і

детонації голосу.

Як ми організовуємо свій внутрішньо повітряний простір, такий звук і отримаємо.

Опустимо діафрагму (як на вдиху), значить, “труба” у нас звучатиме повністю. Піднімемо

діафрагму (як на видиху), значить, “труба” звучатиме не повністю. Адже в залежності від

наших дій наша “труба” (грудний резонатор) може ставати набагато коротшою або

набагато довшою.

Тримати повітря й створювати свій внутрішній повітряний простір – це означає:

вкласти діафрагму вниз і тримати її поки ти звучиш (говориш або співаєш); розкрити

глотку і тримати її відкритою; підняти ньобо і утримати його у вигнутому вгору стані

(створити купол, щоб це був купол храму, а не стеля квартири).

Тут ще є дуже важливою єдиною координацією рухів усіх м’язів: тандем діафрагма-

купол не повинен руйнуватися. Головний і грудний резонатори повинні з’єднуватися один

з одним. Уявіть, що вдихаєте приємний запах троянди. Ви відчуєте, що носоглотка ніби

розкрилася. При цьому рефлекторно нижні дихальні шляхи настрояться до глибшого вдиху

і правильного розподілу повітря в легенях.

На закінчення слід зазначити ще один важливий момент. Знаменитий італійський

педагог Камілло Еверарді (до речі, у витоках нашої співочої школи лежить і його

педагогічний досвід), який майстерно володів голосом, рівним на всьому його діапазоні,

говорив своїм учням, прагнучи пояснити принцип формування правильного рівного тембру

звуку, так: “став голову на груди, став груди на голову, змішуй, змішуй звуки!” Ця порада

означає, що в нижній ділянці діапазону учневі необхідно шукати головне звучання, а у

верхній ділянці – не відривати, не знімати голос з грудного звучання [2].

 Тема  Звукоутворення та основа вільного правильного опертого звуку.

Мета Розкрити усі засоби утворення співочого звуку.

Звукоутворення – це технічний прийом, що пов'язаний з початком співу. Момент звукоутворення, або

голосоутворення, є дуже важливим у роботі майбутнього співака-артиста. Саме звукоутворення або момент

виникнення звуку відповідної висоти, називається атакою. Інакше кажучи, атака звуку – це спосіб

звукоутворення. Спосіб звукоутворення, за якого по зімкнутих зв’язках б’є струмінь повітря, називається

твердою атакою. Одночасне зімкнення зв'язок і подача повітря (дихання) називається м'якою атакою.

Утворення звуку, при якому спочатку йде дихання, і лише пізніше змикаються зв'язки називається

придиховою атакою.

Прийоми твердої і м'якої атаки та дихання в цілому краще тренувати при співі окремих фраз, вокалізів

та ін., а починати треба з окремих звуків, змінюючи їх висотне положення. Культура співу значною мірою

залежить від уміння користуватися цими способами звукоутворення та звуковедення. Тверда атака звуку не

повинна бути надто різкою і кричущою. При м'якій атаці спів має бути рівним, активним і опертим. У

роботі над звуком і диханням потрібно стежити за «під'їздами» до звуку, які зустрічаються в співі і які є

наслідком недбалості та поганого смаку при звуковеденні.

Звуковедення – це прийом виконання будь-якого музичного твору. В концертно-співацькому виконанні

існує немало прийомів звуковедення, але основних можна назвати три: легато, стакато та нон легато. Саме

вони визначають основні відмінності у виконанні музичних творів загалом і вокальних зокрема. Це

залежить від задуму автора твору, країни, стилю, агогіки тощо.

Legato (легато) – прийом, що є основою співу. Ніщо не повинно перешкоджати плавній течії звуку. І

все ж 1еgatо є дуже важким прийомом звуковедення і одним із показників найвищої майстерності у

вокальному мистецтві. В енциклопедичному музичному словнику термін «легато» (італ. 1еgatо – зв’язано,

плавно, від 1еgare – зв'язувати) позначає зв’язне виконання, у якому один звук плавно переходить в іншій.

Графічно це позначається лігою. Легато в співі досягається виконанням звуків на одному диханні [4, с. 299].

Легато передбачає плавний, рівний перехід від одного звука до іншого, на одному диханні вгору і вниз.

Свідченням належного оволодіння 1еgatо є рівність виконання, вказаного автором нюансу певного відрізку

Тема Будова голосового апарату. Спів вправ.

Мета Познайомити із будовою голосового апарату та надати повну характеристику головним функціям апарату.

 Голосовий апарат - система органів, що служать для утворення звуків голосу та мови. До неї входять:

• Органи дихання, створюючи повітрянний тиск під голосовими складками - джерело звукової енергії;
• Гортань, із розміщенними в ній голосовим складками - джерело виникнення звукових коливань;
• Артикуляційний апарат, що служить для утворення звуків членороздільної мови;
• Носова порожнина, яка сприяє утворенню деяких звуків.

Формування мови і звуків відбувається у порожнинах рота і носа. В утворенні голосу беруть участь язик, губи та нижня щелепа. Завдяки цьому людина вимоваляє ті чи інші голосні й приголосні звуки.

З носової порожнини повітря потрапляє в носоглотку, а потім у гортань.

Гортань має вигляд лійки, стінки якої утворені кількома хрящами. Вхід у гортань під час ковтання їжі закривається хрящовим надгортанником. Між хрящами гортані є слизові складки - голосові зв'язки. Проміжок між голосовими зв'язками називають голосовою щілиною.

Коли людина мовчить, голосові зв'язки розходяться й голосова щілина має вигляд рівнобедреного трикутника. Під час розмови, співу голосові зв'язки змикаються. Видихуване повітря тисне на складки, вони починають коливатися. Так виникає звук.

Висота голосу людини залежить від довжини голосових зв'язок. Чим коротші голосові зв'язки, тим більша частота їхніх коливань і вищий голос. У жінок голосові зв'язки коротші, ніж у чоловіків, тому жіночий голос завжди вищий.

Голосові зв'язки можуть робити від 80 до 10 000 коливань на 1 с. Остаточно звуки людської мови формуються в порожнинах глотки, носоглотки, рота й носа зміною положення язика, губів, нижньої щелепи. Голосом людина може передати свої почуття і настрій: радість і гнів, ласку і погрозу, ніжність і насмішку.

Крик шкідливий для голосових зв'язок: вони сильно напружуються, зближуються, вдаряються одна об одну, труться й ушкоджуються. У людини, яка часто кричить, голос стає хриплим або й зовсім зникає. Під час шепоту голосові зв'язки змикаються не повністю. Тому, коли треба щадити голосовий апарат, говорять пошепки.

Голосові зв'язки ушкоджуються також внаслідок частих запалень дихальних шляхів. На голосоутворюючий апарат негативно впливають куріння і вживання алкоголю. Не випадково курців і людей, які зловживають алкогольними напоями, завжди можна розпізнати по глухому хриплому голосу.

 

 

Дистанційне навчання

Тема:Вдосконалення техніки атаки звука.

Мета:оволодіти прийомами атаки звуку.

Мі­с­цем утво­рен­ня зву­ку є го­р­тань з її го­ло­со­вою ча­с­ти­ною – го­ло­со­ви­ми зв’я­з­ка­ми. Взя­те під час ди­хан­ня по­ві­т­ря, зу­пи­ня­єть­ся під зі­мк­ну­ти­ми скла­д­ка­ми, які під ти­с­ком роз’­єд­ну­ють­ся та ко­ли­ва­ють­ся, ви­пу­с­ка­ю­чи ча­с­ти­ну по­ві­т­ря на­зо­в­ні. Тиск під скла­д­ка­ми від­ра­зу ж зме­н­шу­єть­ся і во­ни знов зми­ка­ють­ся, що в свою чер­гу ви­кли­кає но­ве під­ви­щен­ня ти­с­ку в тра­хеї та бро­н­хах. Тоб­то, від­бу­ва­єть­ся но­ва ата­ка по­ві­т­ря, що роз­ми­кає скла­д­ки. Цей про­цес від­бу­ва­єть­ся ба­га­то­ра­зо­во. Ви­со­та зву­ку за­ле­жить від то­го, до якої мі­ри при спі­ві на­тя­гу­ють­ся го­ло­со­ві скла­д­ки (чим бі­ль­ше во­ни на­тя­г­не­ні – тим ви­ще звук). Си­ла зву­ку за­ле­жить від ам­п­лі­ту­ди ко­ли­вань го­ло­со­вих скла­док, під ти­с­ком по­ві­т­ря­но­го по­то­ку з ле­гень (чим бі­ль­ша ам­п­лі­ту­да – тим гу­ч­ні­ший звук).

Ві­до­мо, що звук, який ми чу­є­мо, скла­да­єть­ся не тіль­ки з ос­но­в­но­го то­ну, а й з до­да­т­ко­вих при­зву­ків, що ма­ють на­зву обе­р­тони, і які зба­га­чу­ють тембр го­ло­су.

Тембр – це за­ба­р­в­лен­ня зву­ку, за­вдя­ки яко­му від­рі­з­ня­ють­ся зву­ки од­ні­єї й ті­єї ж са­мої ви­со­ти у ви­ко­нан­ні рі­з­них го­ло­сів або ін­стру­ме­н­тів.

М’я­кість, гли­би­на, окру­г­лість те­м­б­ру вка­зу­ють на пе­ре­ва­гу ни­зь­ких обе­р­то­нів, а яс­к­ра­вість, го­с­т­ро­та – на до­мі­ну­ван­ня ви­со­ких при­зву­ків. В утво­рен­ні те­м­б­ру бе­руть участь

ü ре­зо­на­то­ри,

ü ди­ха­ль­ний стовп,

ü го­р­тань.

Ата­ка – по­ча­ток зву­ку – від­по­ві­да­ль­ний мо­мент зву­ко­ут­во­рен­ня. Ата­ка зву­ку впли­ває на якість спі­ва­ць­ко­го ди­хан­ня, тембр зву­ку, фо­р­му­ван­ня го­ло­сних. Не­пра­ви­ль­на ата­ка – в’я­лість по­да­чі зву­ку, йо­го не­зі­б­ра­ність, рі­з­кість, за­ти­с­не­ність, від­су­т­ність гну­ч­ко­с­ті – мо­же бу­ти при­чи­ною не­пра­ви­ль­но­го ін­то­ну­ван­ня.

При­йн­я­то роз­рі­з­ня­ти три ос­но­в­ні ти­пи ата­ки зву­ку: м’я­ка, тве­р­да і при­ди­хо­ва (пе­ре­дди­ха­ль­на). М’я­ка ата­ка зву­ку ха­ра­к­те­ри­ху­єть­ся од­но­ча­с­ним за­ми­кан­ням го­ло­со­вих зв’я­зок з по­ча­т­ком ви­ди­ху, во­на зу­мо­в­лює спо­кій­ний пла­в­ний по­ча­ток зву­ко­ут­во­рен­ня. При тве­р­дій ата­ці зву­ку го­ло­со­ва щі­ли­на ті­с­но за­ми­ка­єть­ся пе­ред по­ча­т­ком ви­ди­ху. Утво­рен­ня зву­ку від­бу­ва­єть­ся в ре­зуль­та­ті “про­ри­ву” під­зв’я­зо­чо­но­го по­ві­т­ря че­рез зі­мк­ну­ті зв’я­з­ки. При­ди­хо­ва (пе­ре­дди­ха­ль­на) ата­ка ха­ра­к­те­ри­зу­єть­ся за­ми­кан­ням го­ло­со­вих зв’я­зок пі­с­ля по­ча­т­ку ви­ди­ху в ре­зуль­та­ті чо­го пе­ред зву­ком утво­рю­єть­ся ко­ро­т­ке при­ди­хо­ве (пе­ре­дди­ха­ль­не) “х”. Спі­ва­ць­ка прак­ти­ка за­тве­р­ди­ла, як ос­но­в­ну, м’я­ку ата­ку зву­ку. Тве­р­ду ата­ку по­трі­б­но за­сто­со­ву­ва­ти з ве­ли­кою обе­ре­ж­ні­с­тю, спо­сте­рі­га­ю­чи, щоб не ви­ни­ка­ло “пе­ре­за­ми­кан­ня” зв’я­зок, яке по­ро­джує звук з го­р­ло­вим від­ті­н­ком, го­лос втра­чає гну­ч­кість, ру­х­ли­вість, ела­с­ти­ч­ність, об­тя­жує спів у вер­х­ньо­му ре­гі­с­т­рі. Спі­ва­кам не­об­хід­но во­ло­ді­ти всі­ма ви­да­ми ата­ки зву­ку 

 Дистанційне навчання.

ТЕМА: Вдосконалення техніки атаки звуку та звуковедення мелодійної лінії.Виконання вправ.

:Мета:оволодіти технікою та основними прийомами атаки звуку.

Момент звукоутворення або виникнення звука зветься атакою.Вона є одним з найважливіших художньо-виразних засобів у співі та визначає характер звучання голосу відповідно до змісту, характеру і структури твору. Під час атаки зв'язки змикаються, положення гортані переходить від дихального до співацького стану. Основними вимогами до атаки в хорі є її однотипність і одночасність. У вокально-хоровій практиці розрізняють три видиатаки.

Тверда атака передбачає щільне змикання голосових зв'язок до початку виникнення звука та їх подальше швидке розмикання поштовхом повітря, що видихається, під впливом високого підзв'язкового тиску. Звук при твердій атаці утворюється енергійний, яскравий, чіткий, інтонаційно стійкий. Вона часто застосовується при виконанні творів героїчного, драматичного, урочистого характеру. Тверда атака на початковому етапі навчання хоровому співові є найзручнішою. Вона привчає голосові зв'язки до активної роботи, але при надмірному, форсованому видихові може викликати жорсткий, крикливий звук. У дитячому хорі твердою атакою слід користуватись обережно, щоб не завдати шкоди дитячим голосам.

М'якаатака характеризується збіганням моменту звукоутворення з переходом голосових зв'язок до співацького стану і супроводжується нещільним їх змиканням під час видиху повітря. Вона сприяє м'якому, кантиленному, інтонаційно чистому, тембрально забарвленому звучанню голосу. Цей вид атаки використовується у творах спокійного, наспівного характеру, у помірних і повільних темпах, при наявності різноманітного нюансування. Використання м'якої атаки у процесі хорового співу є найбільш доцільним. Вона забезпечує природність процесу виникнення і формування співацького звука, правильне, ненапружене функціонування усіх органів голосового апарату. Проте на початковому етапі роботи м'яка атака може стати причиною в'ялого, інертного, фальшивого інтонування.

Придиховаатака визначається поступовим зімкненням голосових зв'язок у процесі видиху. При ній прохід повітря крізь голосову щілину в момент звукоутворення випереджає перехід зв'язок до співацького стану. Придихова атака зумовлює досить в'ялу роботу зв'язок, неекономне використання повітря, інтонаційну нестійкість, виникнення "під'їздів" і сторонніх призвуків. Її застосування, як правило, свідчить про дефекти або захворювання голосового апарату (хвороба горла, вузлики на зв'язках, загальна в'ялість зв'язок, слабкий вдих або видих та ін.). Використання придихової атаки у співацькій практиці є вкрай небажаним.

 

 Дистанційне навчання.

 ТЕМА: Вправи на відпрацювання діафрагмального дихання.

 Мета:оволодіти прийомами діафрагмального дихання.

 https://youtu.be/1U6JYNo-yQw

Спочатку з,ясовується свій тип дихання. так іноді трапляється..що співак вже від народження володіє правильним диханням.

.Існує три основних типи дихання:

Грудне або реберне,черевне або діафрагмальне-змішане..

 При першому типі верх грудної клітини розходиться.,живіт втягується.При черевному варіанті працює діафрагма без участі грудних м,язів при змішаному залучаються грудна клітка і діафрагма.

.Дихання під час вокалу

Розглядаючи питання дихання в утворенні співочого звуку, перш за все слід відмітити, що робота дихального апарата під час мовної і співочої фанації тісно пов’язана з роботою гортані і артикуляційного апарату, що ізольований розгляд роботи дихального апарата в співі в значній мірі умовний. Голосовий апарат працює як єдине взаємопов’язане ціле. Всі його основні частини: дихання, гортань і артикуляційний апарат - в процесі здійснення вокальної функції взаємовпливають один на одного.

Однак, для того, щоб зрозуміти, як працює це взаємозв'язане ціле, слід розглянути окремо функцію окремих його відділів. Було б не­правильно виділяти функцію однієї частини голосового апарата як основ­ну і розглядати Інші як другорядні. Співочий звук може сформуватися тільки годі, коли всі частини голосового апарата функціонують повноцін­но і скоординовано. В роботі голосового апарата можна виділити дві функції: функцію утворення звуку голосу, що виконується комплексом - гортань-дихання, і функцію трансформації цього звуку, що виконує артикуляційний апарат. Гортань і дихання в результаті своєї роботи утворює звук співочого голосу, звук відповідної висоти, сили і, частково, тембру. Тут народжується основні відмінності якості співочого голосу, як вібратор, його металічний, дзвінкий відтінок - висока співоча форманта.

Основною функцією артикуляційний органів, так званої надс­тавної трубки (ротоглоточного каналу) являється формування із цього первинного звуку гортані звуків мови - голосних і приголосних, а також виведення звукової енергії в зовнішній простір і створення відповідно ступені імпедансу системи гортані - дихання. Функція гортані і функція дихання настільки тісно зв’язані між собою в процесі звукоутворення, що неможливо розглядати одну із них без врахування другої. Адже перепоною, що перешкоджає свобідному виходу дихання, в процесі звукоутворення являється голосова щілина. В коливанні голосових зв’язок під час утворення звуку бере участь дихальний потік. Тому, говорячи про роботу дихання в співі, слід при цьому мати на увазі і роботу гортані, так, як, говорячи про роботу гортані в співі, будемо думати про взаємозв'язок нею роботи дихання.

Якщо уважно приглянутися, як користуються диханням відомі професійні співаки, то можна відмітити надзвичайну різноманітність ви­димих дихальних рухів. Такою ж різноманітністю відрізняється об’єктні відчуття, що супроводжують роботу дихання і судження співаків про техніку і роль дихання в співі. На основі цього можна замітити надзвичайну різноманітність по відношення включення в роботу дихання грудної клітки під час співу відомих співаків. Крім того є розходження і щодо кількості набраного повітря, а також відносно проблеми дихання взагалі.

Звичайно, всі співаки визнають необхідність дихання в співі, вміння його розподіляти на музичні фрази. Але у одних було уявлення про дихання як про ведучий фактор процесу звукоутворення, а Інші не придавали йому такого значення. Різне відношення до питання дихання, природньо: переходить і в класи співу, коли співаки розпочинають педагогічну діяльність.

Деякі педагоги не вважають доцільним спеціально набирати дихання для співу, а рекомендують лише добре видихнути перед вдихом. При цьому дихання само ввійде в легені в тій кількості, в якій необхідно. Таким чином співак привчається користуватися зовсім скромною кількістю дихання.

Що стосується типів співочого дихання, то і тут ми зустрічає­мось з різноманітністю суджень. Одні вважають, що під час співу груди повинні бути підняті, добре розвернені, а живіт втягнений, інші говорять, що вдихати слід вниз, в живіт, а потім перевести дихання в груди, а живіт підібрати; треті рекомендують робити вдих в боки; четверті - в спину; п’яті - тільки в живіт, виключаючи груди з руху, шості - користуватись тільки нижньочеревним диханням, а ще деякі говорять про необхідність ди­хати тазовою діафрагмою. Весь цей різнобій знайшов своє відображення І в вокально-педагогічній літературі.

Під час співу ми зустрічаємось з тією ж системою органів, що працюють по тих же законах, що і в мові. Однак, спів в порівнянні з мовою має ряд принципових відмінностей, тому і координація тут буде зовсім іншою. Спів ніколи не можна розглядати, як розтягнену мову, тому що він пов’язаний з утворенням специфічного звуку. Мова побудована на ковзаннях вверх і вниз рухів голосу. На голосних звуках голос ковзає вверх і вниз в залежності від інтонації, з якою ми вимовляємо слово. Цим самим створюється відповідна мелодика мови. В співі висота залишається строїв постійною для кожного звука у відповідності з музичною мелодією. В мові звуки ковзаючи по звуковій шкалі, швидко змінюють один одного, підпорядковуючись законам мовної вимови слів. В співі ця швидкість задається від­повідним темпом і ритмом, вимова слів буває сильно розтягнена і не під­порядкована мовним нормам. Особливо суттєвою ознакою співочого голосу являється його тембр. В співі має плавний характер завдяки наяв­ності вібрато, чого нема в мові. Крім того, він має специфічну округленність і одночасно металічність, що як ми знаємо, зв’язано з утворенням особливих співочих формат.

Часто мовний і співочий тембри у однієї і тієї ж людини не співпадають і по розмовному голосу не можна оприділити, є в нього співочий голос чи нема. Е наприклад, меццо-сопрано в мові створюють враження сопрано, і навпаки.

Все це показує, що для формування співочого голосу завжди існує своя особлива координація в роботі голосового апарату. Співочі якості голосу вимагають для свого утворення такої ж специфічної коор­динації в роботі голосового апарату. Скільки б ми не розгягували мову, вона ніколи не прозвучить співочо. І навпаки, навіть прискорений спів, скоромовка, повинна звучати наспівне, не переходячи в мову. Ці особливі співочі координації в роботі голосового апарату, як і мовні, зафіксовані сучасними методами досліджень і підпорядковані науковому аналізу. Природньо, що поряд з іншими органами, що беруть участь в голосоутворенні і дихання працює різноманітне при мовній і співочій фона­ції. Як показують ренгенологічні спостереження в співі, гортань займає особливе “співове” положення і система порожнини надставної грубки організовується Інакше. У співаків, що користується підняттям гортані, в співі надставна трубка скорочується, у співаків, що опускають гортань вона продовжується. У всіх співаків в співі порожнина глотки, рота і сама рогова щілина відносно ширша, ніж у мові. Таким чином, умови для виведення звукової енергії і веродинамічні умови і опір, що створюється в надставній трубці, при співі будуть іншими. Однак, найбільш суттє­вими змінами в роботі голосової щілини проходять внаслідок відповідям умов утворення звуку співочого голосу. Як вібрато, так і високе співо­ча форманта, що являється найбільш суттєвою характеристикою звуку співочого голосу, формується в самій гортані в результаті спеціально найденої координації в II роботі.

В результаті пошуків найкращого звучання голосу в процесі навчання здійснюється вироблення потрібного типу змикання голосових зв’язок, характеру їх коливань. Під дією різних медичних прийомів знаходиться та координація в роботі гортанного сфінктера і дихання, що народжує у даного співака найкращі співочі якості його голосу. Гор­танний сфінктер по-різному включається в роботу в залежності від посилу дихання. Величина його напору при звукотворенні міняє щільність змикання голосових зв’язок і впливав на продовженість фрази змикання і розмикання, а разом з тим і на тембр співочого голосу, на його во­кальні якості.

Природньо, в процесі постановки голосу м’язи що беруть у часі в диханні, знайдуть необхідні взаємовідношення між собою в забезпечені тих нових вимог, які пред’являє для них співоча робота гортані і артикуляційних органів. Дихання гнучко приспособлюється до цих ви­мог. Виробляється необхідні рефлекси, співоча фонація починає за здійснюватися так же гнучко, просто і легко, як і мова.

Підводячи підсумок, слід відмітити, що відмінність. яка спос­терігається при переході від мови до співу, визначається перш за все необхідністю утворення співочого звуку. В знаходженні цієї співочої координації різні педагоги використовують різні методи, в тому числі ідуть і від посилу дихання, вірніше - від його підготовки до звукоутворення і від атаки звуку, в якій посил дихання і включення голосової щілини в роботу легко відчутні і добре контролюються. Поскільки і співі ми завжди будемо зустрічатися з новою особливістю дихання з іншими частинами голосового апарату, поскільки перед співаком стоять завдання довгої фанації на одному диханні, звичайно фанації значно більш гучнішої, ніж в мові, життєве і мовне дихання не може задовольнити співаків. Співак шукає і знаходить той характер вдиху і видиху, котрий забезпечує йому довгу, голосну і високоякісну співову фонацію. Вимоги, що ставляться в професіональному співі перед голосовим апаратом великі. Силове навантаження, яке падає на м’язи гортані і дихання незрівнянні з тим, що ми маємо в мові. Так, наприклад, підзв’язковий тиск, яким ми звичайно користуємося в спокійній мові складає 10-15 см. водяного стовпа, а професіональний співник на сцені розриває підзв’язковий тиск до 300 см. водяного стовпа і більше. Якою ж силою повинен володіти гортанний сфінктер професійного співака, щоб утримати тиск, що перевищує в 30 раз мовний! Як повинна бути розвинена і злагожена робота всього дихального апарату і гортані, щоб цей тиск не нарушив утворення найкращих співочих якостей голосу, не дезорганізував роботу голосової щілини (що спостерігається при форсуванні голосу).

Останнім часом знайдено що багато впливових факторів, що пов’зують їх функцію по нервових шляхах. Як було показано винаходами Юссонз, Джина, Горде, повітря, що протікає через голосову щілину, являється сильним активізатором роботи голосових м’язів. Тонус голосових зв'язків підвищується, покращується їх збудливість, працездатність, являються і нервові впливи, що одержуються нею від активно включених в роботу ди­хальних м’язів. Велика площа цих м’язів має сильний вплив на тонус гортанного сфінктера. Тому, активне включення цієї мускулатури в роботу може облегшити роботу гортані. Через цей вплив наприклад, легке утво­рення співочого звуку при голосному співі на хорошій дихальній опорі і трудність його утворення.

На основі цих наукових даних про роботу дихального апарату в мові і співі, можна знайти раціональне відношення до ряду спірних ме­тодичних питань, які виникають в роботі з учнями.

Тепер розкриємо питання, що стосується типу дихання в співі. В житті люди дихають змішаним типом дихання, де бере участь і грудна клітка ф діафрагма. В співі користуються слідуючими типами дихання.

ДИХАННЯ КЛЮЧИЧНЕ (клавікулярне, верхнегрудне), де піднімається трудно клітка, а діафрагма під час вдоху майже не бере участі, і живіт втягується, інколи замітно піднімаються плечі.

НИЖНЕ ГРУДНЕ, коли вдих відбувається в основному за рахунок розширення і підняття нижньої частини грудної клітки, не являється самостійним типом, так як при цьому обов'язково включається в роботу і діафрагма. Воно являється варіантом нижньореберно-діафрагматичного дихання.

НИЖНЬОРЕБЕРНО-ДІФРАГМАТИЧНЕ ДИХАННЯ (костоабдомінальне, грудодіафрагматичне) - найбільш поширений тип дихання, яким дихають більшість співаків. При цьому типові грудна клітка і діафрагма активно включені в роботу і тому при вдиху разом з розширенням грудної клітки живіт також трохи вип’ячується вперед. Це дихання може здійснюватися з перевагою включення грудей (нижньогрудне дихання) або з більшою участю живота.

БРЮШНЕ ДИХАННЯ (абдомінальне) при вдиху грудна клітка нерухома, а живіт трохи вип’ячується вперед, здійснюється рухом двох антоганістичних груп м’язів: м’язів брюшного преса (видих) і діафрагма (вдох). Грудна клітка участі в диханні не бере. Е педагоги, які вважають, що суттєвою для співу роботу так званої тазової діафрагми. Слід сказати, що газова діафрагма ніякої ролі в диханні не боре в силу свого розміщення, фізіологічні функції її зовсім інші і не мають ніякого відношення до дихання.

Вище перелічені відомі всім співакам і педагогам типи співочого дихання зустрічаються в роботі співаків і педагогів, в також в методичній літературі.

Слід відмітити, що сучасна практика співаків і педагогів показує, що принципіально можливо досягти хорошого професійного зву­чання при любому із названих типів дихання. Одна умова дихання із звуком вироблялась поступово, послідовно, в одному напряму. Не можна сьогодні співати на брюшному диханні, а завтра на ключичному. Деяка стандартизація в диханні необхідна для того, щоб виникли і закріпились потрібні рефлекси, котрі пов’язані з регуліровочною діяльністю гладких м’язів, бронхів і діафрагми.

Якщо говорити про більшу чи меншу доцільність того чи іншого типу дихання, то лиш виходячи із питань зручності роботи других відділів голосового апарату або створення оптимальних умов для проявлення активності що непідвладні свідомості механізмів, що беруть участь у фонаційному видиху. Так, наприклад, при ключичному диханні коли у вдих активно включається плечевий пояс, разом з ним включається і мускулатура передньої частини шиї, що прикріплюється до грудниці і ключиць. Ця мускулатура сковує при своєму напруженні гортань, під’язикову кість і нижню щелепу, які в співі повинні бути абсолютно свобідні.

Перед ними в співі стоять свої завдання, які вони повинні виконувати в скованому виді. Крім цього, при цьому типі дихання діафрагма мало активна, що крім обмеження кількості видихуваного повітря може привести до нарушення її регулюючої функції. Із цього випливає, що ключичний тип дихання не може вважатися доцільним. Нижньореберно-двафрагматичне і брюшне дихання - доцільне для співу. Тут можна відмітити деякі нюанси, завдяки яким дня одних співаків може бути вигідний брюшний тип, а для інших - більш високий - грудьми. Глибокий вдих (вниз), який бував при брюшному типі дихання, коли діафрагма активно скорочується, веде подібно до зівка, до пониження гортані в до деякого розтягнення, продовження трахеальної трубки. Понижуючи гортань, цей тип дихання створює нові умови в надставній трубці і трахеї, що може в ряді випад­ків бути вигідним для співаків. Навпаки, порівняно високе грудо-діафрагматичне дихання не буде мішати підйому гортані, яким користуються і багато співаків. Ц1 впливи вдиху на положення гортані, що міняє резонаторні і акустичні властивості надставної трубки і грахеї, можуть бути причиною вибору співаком того чи іншого типу дихання.

Не можна не відмітити вигоду нижньореберно-діафрагматичного дихання, яким, до речі, користуються співаки, і з точки зору його впливу на діафрагму.

Отже, нижньореберно-діафрагматичне дихання створює оптимальні умови для діяльності діафрагми. Як наказали досвіди Д.Л.Аспелунда, тип дихання в співі не представляє собою щось застигле, незмінне. Дихання здатне видозмінюватись (варіювати) в межах виробленого типу у кожного професійного співака. Ці варіації дихання зв’язані і характером звучання, яким користуються в даному творі співаки, ліричний стиль веде до більш високого типу дихання. Драматичні твори, де спі­вак користується звуком більш оперним, емоційно-насиченим, широким, ди­хання стане більш низьким. Як звук голосу у даного співака гнучко змінюється для передачі емоційно-смислового смислу творів різних по своєму стилю, так і дихання, йдучи за звуком, гнучко пристосовується до виконання цих звукових завдань. Ясно, що всі ці варіанти не виходять за межі виробленого привичного типу дихання. Варіації ці здійснюються природньо, не привертаючи спеціальної уваги співака, виходячи із бажання одержати звук того чи іншого забарвлення і сили.

Наукові дослідження показують, що чистих типів дихання в співі не існує, що всі співаки в співі користуються змішаним типом дихання з більш чи меншим включенням в роботу тієї чи іншої частини дихального апарату. Із цих досліджень випливав, що питання про типи дихання в значній мірі умовне. Причина відсутності чистих типів дихання в співі легко зрозуміла, так як, наприклад чисто брюшне чи чисто ключичне дихання було б фізіологічне невигідне організму. Як при од­ному так і другому типі дихання діафрагма не находила б най­кращих умов для своєї робота. При ключичному диханні - вона взагалі була б піднята вверх, а при брюшному місце її основи, її прикріплення до стінок порожнини тіла залишилась би нерозвернено, що фізіологічно невигідно, обидва ці типи дихання в чистому виді були б нераціональні з точки зору найкращого використання дихального апарату для співочого звукоутворення.

Із сказаного можна зробити декілька практичних висновків. Перш за все»якщо учень дихає в межах грудодіафрвгм9тично?о дихання, навряд чи а смисл вчити його якого-небудь особливому типу вдиху з ціллю покращення голосоутворення. При правильному тренуванні в співі на цьому типі Дихання може бути досягнена висока ступінь професіона­лізму в голосоутворенні. 3 точки зору науки, він найбільш раціональні для переважної більшості співаків.

Якщо співак дихає високим типом дихання навіть при участі верхньої частини грудної клітки і у нього хороша манера звукоутворення, голос звучить професіонально, то не слід його переучувати в сторону більш низького грудодіафрагматичного дихання. Зовсім не завжди це може привести до успіху, так як високе дихання в даному випадку може здатися більш вигідним чим низьке, виходячи наприклад із його впливу на положення гортані чи на резонанс трахеальної трубки. Крім того, завад» слід пам’ятати, що всяке переучування - це повна заміна всіх співочих рефлексів, це формування нової системи навиків, що являється трудним завданням для нервової системи співака.

Одним словом, якщо голосоутворення хороше, не слід розрушувати ту складну систему рефлексів, якими воно досягається. Е думка, що в організмі співочого голосу взагалі треба виходити із якості звукоут­ворення і звідси йти до типу дихання, але не від оприділення типу дихання, до звуку. Якщо голоcoyтворення дефектне, у звуці є ряд недо­ліків і при цьому спостерігається нераціональний тип дихання, необхідно пошукати більш вдалі взаємовідношення між роботою дихання і інших відділів голосового апарату. В багатьох випадках пошуки більш вдало­го дихання можуть привести до замітного покращення в звукоутворенні. При дефектному звукоутворенні з поєднанні з нераціональним типом дихання необхідно звернути увагу на дихання, так як можливо, саме в цій ланці криється причина невдалої побудови звуку. Не слід передавати учневі ті дихальні відчуття, що стосуються співочого процесу. Ц відчуття як і інші (резонаторні, вібраційні) завжди індивідуальні і не співпадають у різних співаків.

В даний час можне з повною очевидністю стверджувати, що не стільки важливим являється тип вдиху, скільки організація вдиху. Як історія вокального мистецтва, так і практика співаків і педагогів тіснот показують, що якщо у відношенні типів дихання е великі розходження, то по відношенню організації співочого видиху такого розходження не спостерігається, У всіх школах всіх часів говориться про необхідність підготовки дихання для звукоутворення, про правильну атаку звуку і збереження дихання під час співу. Із цього можна сказати, що являється першочерговим для хорошого звукоутворення (організація вдиху). На тому, що дійсно важливо для якості звукоутворення - всі співаки і педагоги сходяться.

Ті вироблені часом загальновідомі правила користування дихан­ням в співі являються основою, обов'язковими для хорошої організації співочого голосу. На перебирати дихання, так як при переборі тяжко пра­вильно організувати правильну атаку звуку і плавне голосоведення. Не починати звук без достатньої дихальної підтримки. Для цього після помітного вдиху слід зробити коротку затримку дихання. При цьому дихання фіксується на вдихальній установці, коди і гортанні органи надставної трубки знаходяться в свобідному невимушеному стані. На цій затримці вдихального стану і треба атакувати звук, користуючись тим видом атаки, котрий в даному випадку найбільш доцільний. Ту координацію, котра виникла при такій атаці треба зберігати на протязі наступного звучання. Отже треба плавно подавати дихання, не ослаблювали його і не напиратиме виштовхувати, щоб не порушити знайденої координації. Дихання із фразі треба розприділяти так, щоб весь звук весь час добре підтримувався диханням і в кінці фрази його було б достатньо. Загальне правило - щоб дихання вистачало до кінця фрази. Після закінчення, надлишок дихання корисно видохнути перш ніж розпочати новий вдих. Ці загальновідомі правила користування диханням повинні бути основними в роботі з учнями над постановкою голосу. Природньо, що ці правила дають основу як для примінення методу того чи іншого педагога так і для врахування особливостей індивідуальності кожного учня.

Організація співочого звукоутворення засобами впливу на нього дихання - один з шляхів, яким можна користуватися з успіхом в розвитку голосу. Від того, як затримати перед звуком як його послати, за­лежить основні якості співочого голосу. Сипа, плавність, дихання, як і опір зімкнутої голосової щілини, будуть створювати звуки різноманітно якості. Фіксація учнем особливостей роботи дихального апарату в співі, вміння аналізувати свої дихальні відчуття і по них контролювати зву­коутворення - один із способів володіння співочим диханням, звуком. Природно, якщо педагог організує співочий процес методом впливу через ди­хання, то ці дихальні відчуття, як і тонко диференціровка ступеня підв’язкового тиску розвивається у учня зовсім досконало.

В такому випадку дихальні відчуття можуть стати основним внутрішнім контролем якості звукоутворення і відігравати для співака ведучу роль. Власне, у співаків, вихованих по такій системі, весь спів зводить­ся до дихання. Для них афоризм Ф.Лампербі: "школа співу є школа дихання” повністю справдовується. Говорячи про шляхи впливу дихання на організацію роботи голосового апарату в цілому не можна відмітити, що в співі не треба цілком підпорядковувати дихання своїй волі. Слід пам’ятати, що в співі існують і регуліровочні механізми, що діють рефлекторно і незалежно від нашої волі. Завдання педагога поставити дихальний апарат в умови, що створюють найкращі прояви цієї регуліровочної функції.

Як допоміжний засіб для закріплення дихальних м’язів використовують беззвукові дихальні вправи. Вони особливо корисні для тих учнів, у яких ця мускулатура погано розвинена від природи чи ослаблена в результаті хворобливого стану. Якщо неможливості співати протягом тривалого часу, корисно дихальною гімнастикою підтримувати необхідний тонус мускулатури. Дихальні вправи можуть відігравати певну роль в системі виховання співочого дихання тільки не слід їх брати ь основу роботи над голосом.

Співоче дихання розвивається повільно з організацією ін­ших частин голосового апарату. Вироблені віками правила дихання в співі повинні бути на озброєнні кожного педагога.

    А зараз переходимо до виконання творів з урахуванням усіх рекомендацій щодо вільного правильного дихання.

 

 

 

 

 Дистанційне навчання. 2 4.01.2022.

ТЕМА  Вправи на відпрацювання діафрагмального дихання.

Мета Ознайомити з технікою володіння діафрагмального дихання.

 https://youtu.be/1U6JYNo-yQw

ЯК ПРАВИЛЬНО ДИХАТИ ПРИ СПІВІ???   

   Правильне дихання-запорука здорової.щасливого життя. Воно дозволяє  наситити організм киснем допомагає боротися зі страхом, тривогою.Правильно дихати необхідно вокалістам.Існують наступні типи співочого дихання.

Ключичне.Саме високе дихання забезпечується роботою верхньої частини грудної клітки.Ключичне дихання не використовується вокалістами по ряду причин: не дозволяє брати потрібні порції повітря ,призводить до затискання м,язів.Співак високо піднімає плечі під час співу,виглядає не гарно.

.Діафрагмальне :низьке дихання,засноване на роботі преса.Якщо навчитися дихати животом,це дозволить поліпшити академічний спів.

Змішане.Діафрагмальне-черевне дихання.Саме поєднання  цих методик дозволяє працювати в будь-якому жанрі.

https://uk.perish.info/1112-why-breathing-is-so-important-to-a-vocalist.html

https://images.app.goo.gl/s1jmrdR67dq9YLbr5

https://www.youtube.com/watch?v=JKGH-2zYwNA

Перше питання, яке задає людина, що бажає опанувати майстерністю вокалу – як навчитися співати? І з чого почати? Перше, на що потрібно звернути увагу – це дихання.

Якість вокалу безпосередньо залежить від правильно поставленого співочого дихання.
Розглянемо типи вокального дихання:

— Грудне (ключичне або верхнегрудне) – таким диханням ми користуємося в звичайному житті, коли при вдиху відбувається розширення грудної клітини у верхній частині дихального апарату , живіт трохи втягується і спостерігається легке підняття ключиць і плечей .

— Костоабдомінальне – включаються в роботу грудна клітка , діафрагма і черевна порожнина .

— Діафрагматичне – задіюється діафрагма , активно скорочуються і розширюються м’язи діафрагми і черевної порожнини , спостерігається невелике висунення живота вперед. Є ще один нюанс – жінки дихають більше діафрагмою , тоді як чоловіки – животом.

Дихання потрібно брати в розслабленому стані , без напруги , тому як якщо дихання виробляється в напруженому стані , відбудеться «затиск» гортані , що згодом призведе до вузького , « затиснутого » звуку без тембрального забарвлення . При такому стані верхні ноти і правильна вокальна техніка неможлива, до того ж це недобре для голосу . Перед складною фразою або високою нотою потрібно вміти відпускати всю напругу і починати співати в стані фізичної свободи .

Поради:

— Коли співаєте і берете дихання , потрібно стояти прямо , розслаблено, відчувати опору в ногах – це запорука успіху правильного дихання ;

— Не треба набирати повітря занадто багато , слід навчитися брати стільки повітря , скільки потрібно для тієї або іншої фрази ;

— Навчіться віддавати дихання поступово , плавно і дбайливо видия в звук без поштовхів , що не форсуючи видих ;

— Запам’ятайте , що на вдиху повинні розсуватися нижні ребра , повітря при цьому йде вниз не тільки в діафрагму , а й у живіт , спину , боки і поперекову частину , по всьому колу тіла. При такому взяття дихання заповнюється нижня частина легенів.

Вправи на дихання :

Ось деякі класичні вправи на розвиток дихання , які я використовую на уроках академічного та естрадного вокалу , їх також можна виконувати в домашніх умовах. Кожна вправа виконується по кілька хвилин:

— Зробити вдих і повільно , плавно на звук « с-с -с …» або на звук « ш- ш- ш … » видувати повітря , при цьому стежити за тим , щоб звук був рівний, без поштовхів і не «качався ».

— Покласти руки на боки (ребра ) і глибоко вдихнути , при цьому відчути руками , як розходяться ребра в сторони. Слідкуйте , щоб плечі не піднімалися , і на видиху починайте вважати чітко вголос , поступово відчуваючи , як під руками повільно зсуваються ребра і плавно виходить звук.

— Три коротких вдиху , а потім – повільний видих , стежити за тим , щоб не було затримки дихання , плечі не піднімалися.

— На чотири рахунки вдих , потім на чотири рахунки активний видих , без затримки дихання . Цю вправу можна робити і на 6 , і на 8 , і на 12 рахунків .

— На два рахунки активний вдих і потім на 4 рахунки видих. Після виконання даної вправи потрібно виконати це ж вправу , але з видихом на рахунок 6 , потім 8 , 10 , 12.

 

 

 

 

 

        

ї